ВОЇНИ ГЛИБОЧИЦЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ, ЗАХИЩАЮЧИ ВОЛЮ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Кондратюк Сергій Анатолійович (26.03.1972 - 10.04.2024)

17:36:10 23.02.2026

Гончарук Анатолій Миколайович (11.10.1971 – 28.11.2025)

Гончарук Анатолій Миколайович народився 11 жовтня 1971 року в селі Студениця. Він виріс на цій землі, серед цих людей, закінчив Студеницьку школу, а згодом здобув освіту інженера-механіка в Житомирському Національному аграрному університеті. Ще під час навчання пройшов військову підготовку і став офіцером запасу — рішення, яке пізніше визначить його долю та покликання служити державі. Після здобуття освіти Анатолій працював у слідчому відділі Житомирської міліції, згодом — механіком в «Укрпошті», а пізніше — на підприємствах рідної Студениці.  Він ніколи не цурався роботи, завжди був там, де мав бути, де міг принести користь. У 1996 році в нього народилася донька Анастасія. З 2005 року він створив нову родину разом з Оленою Миколаївною, виховуючи разом із нею сина Володимира. Це була дружна, тепла сім’я, у якій він знаходив силу й підтримку. Коли у 2014 році прийшла біда на нашу землю, Анатолій не вагався. Він був мобілізований до лав Збройних Сил України і протягом 2014–2015 років брав участь у бойових діях в зоні АТО. За свою службу був нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».  Після повернення додому він знову працював, жив звичайним життям, але завжди залишався готовим стати до захисту держави. У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, Анатолій Миколайович знову став до строю. Він служив на сході України, був помічником начальника бронетанкової служби, очолював службу озброєння та військової техніки спеціальних військ. З початку 2025 року — заступник командира ремонтної роти з психологічної підтримки особового складу. Він не просто служив — він був опорою для своїх побратимів, підтримував, допомагав, підставляв плече. Навіть після поранення у вересні 2025 року він, пройшовши лікування та реабілітацію, знову повернувся на службу. Бо такою була його натура — відповідальність, вірність і обов’язок були для нього не лише словами. 28 листопада 2025 року, під час переміщення до нового місця служби, серце Анатолія Миколайовича зупинилося. Зупинилося серце воїна, який віддав свої сили, своє здоров’я, свою душу служінню Україні. 8 грудня 2025 року Анатолій Гончарук похований на кладовищі села Студениця. Він був людиною честі. Людиною, яка не ховалася за чужими спинами. Людиною, яка до кінця виконувала свій обов’язок. Його ім’я залишиться на нашій землі, у шкільних спогадах, у серцях односельців, у тихій молитві його побратимів. Вічна пам’ять нашому землякові. Вічна шана Захиснику України. Хай Господь прийме його душу, а рідним дарує сили пережити цю втрату. Герої не вмирають!

10:12:32 14.01.2026

Окрушко Іван Миколайович (14.09.1991 – 14.09.2024)

Окрушко Іван Миколайович, уродженец села Левків, народився 14 вересня 1991 року. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки, тут він зростав, навчався у Левківській загальноосвітній школі, формувався як особистість і громадянин. Після закінчення школи Іван залишився вірним рідному краю. У мирному житті він був працьовитою, щирою та відповідальною людиною. Працював у Левківському лісництві, на Житомирському м’ясокомбінаті, на підприємстві ТМ «Ізоват». Його цінували та поважали за чесність, витримку й готовність завжди прийти на допомогу. Найбільшою цінністю для Івана Миколайовича була родина. Він був люблячим чоловіком для дружини Марини Сергіївни, турботливим і ніжним батьком для доньки Злати та сина Ярослава, надійним братом для Сергія. Саме заради них, заради своїх дітей і майбутнього України він зробив свій свідомий вибір. У 2024 році Іван Окрушко став на захист нашої держави, обравши шлях Захисника України. Він служив кулеметником 3 штурмового спеціалізованого відділення 1 штурмового спеціалізованого взводу 5 штурмової спеціалізованої роти військової частини 4848. Він гідно ніс військову службу, проявляючи мужність, стійкість, вірність присязі та своїм побратимам. 14 вересня 2024 року, у день свого народження, Іван Миколайович загинув поблизу населеного пункту Катеринівка Мар’їнської міської громади Покровського району Донецької області, виконуючи бойове завдання. Йому було лише 33 роки… 16 грудня 2025 року Захисника поховано на кладовищі села Левків. Іван Окрушко віддав своє життя за свободу, незалежність і майбутнє України, за мир на нашій землі, за кожного з нас. Світла пам’ять про Івана Окрушка назавжди житиме в серцях рідних, односельців і всіх, хто його знав. Вічна пам’ять і слава Герою України!

10:06:13 14.01.2026

Цегельний Руслан Володимирович (07.07.1983 - 14.12.2025)

Цегельний Руслан Володимирович народився 7 липня 1983 року в місті Васильків Київської області. Доля привела його на нашу Житомирщину — спочатку до села Чехова Ружинського району, де він навчався у Ружинській школі, а згодом — у село Гадзинка, яке стало для нього домом. Він здобув фах економіста у Київському авіаційному технікумі, і понад усе цінував чесну працю. У Гадзинці Руслан працював на камені — важка, чоловіча робота, яка загартовує характер. Саме звідси пішов його позивний — «Граніт». І цей позивний дуже точно відображає його сутність: міцний, надійний, витривалий. 29 березня 2025 року Руслан Володимирович став до лав Збройних Сил України. Він пройшов навчання у місті Чернігів і був направлений на Сумський напрямок. Він не шукав легких шляхів — він виконав свій обов’язок перед державою, перед громадою, перед кожним із нас. 14 грудня 2025 року в місті Суми життя Руслана Володимировича обірвалося. Ворожий дрон забрав у нас людину, сина, побратима, справжнього захисника України. 27 грудня 2025 року Захисника поховано на кладовищі села Березина. Ми маємо пам’ятати: Руслан віддав найдорожче — своє життя — заради нашого майбутнього, заради миру на нашій землі. Його ім’я назавжди залишиться в пам’яті громади, а його подвиг — у серцях людей. Вічна пам’ять Цегельному Руслану Володимировичу! Слава Герою!

09:36:57 14.01.2026

Палій Дмитро Юрійович (14.03.1999 – 12.11.2025)

Палій Дмитро Юрійович народився 14 березня 1999 року в селі Левків. Він виховувався у великій, дружній і працьовитій родині: батько Юрій Олександрович, мати Наталія Олександрівна, молодший брат Володимир, бабуся Марія та тітка Надія. Родина завжди була для Дмитра опорою, місцем сили, де його підтримували та вчили добру, честі та відповідальності. У 2004 році Дмитро розпочав навчання в Левківській загальноосвітній школі, де проявив себе як щирий, працелюбний і наполегливий хлопець. Шкільні роки сформували його характер та життєві принципи. Після закінчення школи Дмитро вступив до Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу, а згодом продовжив освіту у Національному транспортному університеті за спеціальністю «інженер будівництва та цивільної інженерії». З вересня 2020 року поповнив ряди правоохоронців, проходив службу в Управлінні поліції охорони в Житомирській області на посаді поліцейського взводу охорони об’єктів та публічної безпеки, маючи звання старшого сержанта поліції. Дмитро завжди відповідально ставився до служби, не уникав труднощів і чесно виконував свій обов’язок. У 2023 році Дмитро одружився з коханою дівчиною Дариною Вікторівною. Подружжя переїхало до села Гадзинка, де мріяло разом будувати майбутнє. В умовах війни Дмитро не залишився осторонь. У липні 2024 року він добровільно вступив до батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП у Житомирській області. Побратими згадують його як мужнього, доброзичливого та надійного бійця, який завжди був поруч у найтяжчі моменти. 12 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Константинівка Дмитро Палій загинув, отримавши важкі поранення. Він до останнього залишався вірним присязі та своїм побратимам. 15 листопада 2025 року Захисник похований на кладовищі села Левків. Для батьків Дмитро був люблячим сином. Для дружини — опорою та підтримкою. Для колег — вірним другом і прикладом мужності. Він був Героєм для нації, а для найближчих – цілим світом. Йому назавжди – лише 26 років. Світла пам’ять про Дмитра Юрійовича назавжди залишиться в серцях його родини, друзів, побратимів і всієї громади.

10:31:37 29.12.2025

Стародуб Олексій Миколайович (5.09.1978 - 7.02.2023)

11:20:13 10.11.2025

Кондратюк Віталій Якубович (12.03.1974 – 10.05.2025)

Кондратюк Віталій Якубович народився 12 березня 1974 року. Закінчив Гадзинську восьмирічну школу в 1988 році і вступив до Коростишівського педагогічного училища на спеціальність «Вчитель праці і креслення». В 1991 році призваний до лав Збройних Сил України в десантно-штурмові війська. Після несення служби в різні роки працював у Службі Безпеки України, вчителем праці і креслення, завгоспом в школі № 6 міста Житомира. 2 березня 2022 року пішов добровольцем у Першу Окрему Бригаду Спеціального Призначення ім. Івана Богуна. У 2023 році отримав поранення в Чернігівській області. Проходив лікування в різних медичних закладах України. Як наслідок, отримав інвалідність внаслідок війни і був демобілізований з лав ЗСУ. 10 травня 2025 року трагічно загинув біля села Оліївка Житомирського району. Похований на кладовищі рідного села Гадзинка. Вічна і світла пам'ять Герою!

11:14:19 10.11.2025

Беззубець Руслан Анатолійович (03.03.1984 - 20.09.2025)

Беззубець Руслан Анатолійович народився 3 березня 1984 року в селі Малосілка Бердичівського району. Після закінчення місцевої школи вступив до Житомирського агроуніверситету. З 2004 по 2005 рік проходив строкову службу в армії, отримав звання молодшого сержанта. У 2006 році Руслан Анатолійович одружився з Іриною Ярославівною. Раділи народженню синів: Даніїла, 2007 р.н., та Даміра, 2015 р.н. Свою професійну кар’єру Руслан почав із меблевої компанії «Вівекс». Потім продовжив свою діяльність у таких компаніях як: «Ласунка», «Ажур» та «Конкорд» на посадах торгівельного представника та супервайзера. Останнім цивільним місцем роботи стала мережа фінансових установ «Ломбард Центральний», де тривалий час Руслан Анатолійович працював регіональним директором Житомирської та Рівненської областей. У 2022 році під час повномасштабного вторгнення Руслан Анатолійович приєднався до створення благодійної організації «Штаб Допомоги Житомира». З перших днів війни брав активну участь у волонтерській діяльності. Займався закупівлею військового спорядження для захисників. Він зробив вагомий внесок у допомогу та підтримку цивільних, які постраждали від бойових дій. У березні 2023 року Беззубець Руслан вступив до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання саперської діяльності та згодом зайняв посаду сапера-інструктора у військовій частині А-2900. Навесні 2025 року за наказом командування відбув у зону бойових дій. Його професійні здібності, неоціненний внесок у розвиток навичок майбутніх захисників держави високо цінувались військовим керівництвом, за що Беззубець Руслан Анатолійович неодноразово був нагороджений грамотами за високу бойову майстерність, відвагу та особливу організаторську роль у житті військових колективів. На жаль, перенесені поранення далися взнаки: 20 вересня 2025 року серце Руслана зупинилося. Чудовий батько та взірець для своїх синів, люблячий і турботливий чоловік та справжній друг. Таким запам’ятають Беззубця Руслана – відважного захисника Батьківщини. Герої не вмирають! Вони поповнюють ряди небесного війська і вічно живуть у пам’яті тих, хто їх любив. Вічна пам’ять, шана та доземний уклін!

12:23:31 24.09.2025

Пугаков Сергій Федорович (25.09.1987 - 25.10.2023)

Пугаков Сергій Федорович народився 25 вересня 1987 року в мальовничому селі Великі Кошарища в багатодітній родині. Дитинство його минуло у рідному краї, серед близьких людей та знайомих стежок. Проживав він з сім’єю на вулиці Набережній, де завжди лунав його сміх і щирі розмови. З вересня 1995 року по червень 2003 року Сергій навчався в Кошарищенській загальноосвітній школі 1-2 ступенів. У початкових класах його перші кроки знаннях супроводжувала вчителька Кузьмич Катерина Григорівна, а у старших класах - класний керівник Прима Юлія Миколаївна, які підтримували та вірили в нього. Після закінчення школи Сергій пішов працювати на хімічне виробництво ткачем. Згодом здобув навички будівельника, і ця справа стала йому близькою до душі. Разом із братом вони створили власну будівельну бригаду, яка працювала багато років і була відомою в окрузі своєю майстерністю. 21 червня 2015 року в його житті сталося найбільше диво – народився син Арсеній. Для Сергія він був найбільшою гордістю та сенсом життя. Він умів працювати і жартувати, був добрим і турботливим батьком, завжди підтримував рідних та друзів. 22 грудня 2022 року Сергія призвали на службу до лав Збройних сил України. Він служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді, виконував обов’язки помічника гранатометника. Як і у всьому житті, у військовій справі він був відданим і хоробрим. У жовтні 2023 року родина отримала сповіщення, що Сергій Пугаков 25.09.2023 зник безвісті під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новопрокопівка Запорізьської області. І лише 4 вересня 2025 року ДНК-тест підтвердив, що Сергій у тому бою загинув, захищаючи Україну. Його життя – це шлях працьовитої, доброї та сміливої людини, яка залишила по собі світлу пам’ять. Захисник назавжди житиме в серцях рідних, друзів та земляків, сестер Інни та Алли, брата Миколи та племінників, а головніше – у серці свого сина Арсенія. Ми завжди пам'ятатимемо ім'я Героя, який захищав нас від ворога та виборював мирне майбутнє! Вічна пам'ять та доземний уклін тобі, наш мужній Воїне!  Слава Герою! Герої не вмирають!

12:48:33 22.09.2025

Коннов Андрій Вікторович (24.12.1980 - 18.02.2024)

Коннов Андрій Вікторович народився 24 грудня 1980 року в місті Житомир. До першого класу пішов у школу №8 м. Житомира, а згодом займався спортом (боротьбою) у школі №17. Після закінчення школи вступив до Житомирського ліцею №6, де здобув спеціальність кранівника. Після навчання працював майстром із виробництва шкарпеток на приватному підприємстві «ЗІМ». У червні 2018 року разом із родиною переїхав до села Глибочиця Житомирського району. Мама, Любов Петрівна, після розлучення самостійно виховувала трьох синів – Олексія, Сергія та Андрія. Вона була для них і мамою, і татом, виростила своїх хлопців у любові й турботі. Найменший, Андрій, завжди залишався поруч із мамою, був її опорою та підтримкою, постійно був поряд, коли мама хворіла. Він вирізнявся оптимізмом та любов’ю до життя. Був добрим та щирим сином, другом та побратимом. У 2023 році Андрій був призваний до лав Збройних Сил України, служив у складі 3-ї механізованої бригади та проходив службу в найгарячіших точках фронту. 18 лютого 2024 року його мама отримала сповіщення про зникнення сина безвісти. А вже 21 лютого 2025 року прийшло повідомлення про присвоєння Андрію статусу учасника бойових дій та Ветерана війни. Любов Петрівна щодня чекала на сина і вірила, що він повернеться додому живим. Андрій часто снився їй, і вона не втрачала надії.  Проте 21 серпня 2025 року надійшла страшна звістка: при виконанні бойового завдання в Харківській області, Куп’янському районі, поблизу села Сеньківка, її син Андрій загинув. Перед смертю він заповів матері жити і за себе, і за нього. Світла пам’ять полеглому воїну. Безмежна вдячність і шана його подвигу.  Герої не вмирають! Вони назавжди залишаються у наших серцях.

11:40:46 22.09.2025