Гакалець Михайло Юрійович (31.08.1991 – 04.09.2026)
16:00:20 28.09.2026
ВОЇНИ ГЛИБОЧИЦЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ, ЗАХИЩАЮЧИ ВОЛЮ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
Джулов Сергій Миколайович (21.10.1976 – 08.11.2022)
15:49:17 28.09.2026
Тандура Ігор Сергійович (07.11.1982 – 24.10.2024)
Ігор Сергійович Тандура народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №25. З раннього дитинства захоплювався тхеквондо та іншими бойовими мистецтвами. Саме вони загартували його характер, виховали силу духу, витримку, дисципліну та незламну волю. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу, звільнившись у званні старшого сержанта. Своє життя пов'язав зі сферою охоронної діяльності у рідному Житомирі, певний час працював і за межами України. Ігор був людиною, яка вміла цінувати прості радощі життя. Любив риболовлю, природу, тварин, відпочинок біля водойм. Йому приносило справжню насолоду споглядати красу навколишнього світу, знаходити спокій у тиші та гармонії природи. У 2019 році він зустрів своє кохання та створив міцну й щасливу сім'ю. Коли ж над Україною нависла смертельна загроза, не залишився осторонь. У 2024 році свідомо уклав контракт зі Збройними Силами України, адже понад усе прагнув захистити своїх рідних, свою землю та майбутнє українського народу від російських окупантів. 24 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини в районі населеного пункту Руська Конопелька Суджанського району Курської області старший сержант Ігор Тандура героїчно загинув, до останнього залишаючись вірним Військовій присязі та своєму народові. Лише через рік і десять місяців Герой на щиті повернувся до рідного Житомира, щоб знайти свій останній земний спочинок на рідній землі. З ним попрощалися у Михайлівському соборі та поховали на Алеї слави Корбутівського кладовища 5 серпня 2026 року. У вічній скорботі батько, дружина, брати, сестри, друзі, бойові побратими. Розділяємо їхній біль утрати. Світлий спомин про мужнього земляка житиме вічно. Герої не вмирають, вони просто перестають бути поруч, стаючи нашими ангелами-охоронцями. Слава Україні! Слава її захисникам!16:45:13 23.09.2026
Круківський Володимир Іванович (16.09.1986 - 05.08.2026)
15:07:27 16.08.2026
Коробчинський Віталій Анатолійович (02.08.1989 – 25.07.2026)
Віталій Коробчинський народився 2 серпня 1989 року в селі Глибочиця. Навчався у місцевій школі, а згодом здобув професію столяра-будівельника в Житомирському професійно-технічному училищі №1, яке нині має назву Професійний коледж технічних інновацій міста Житомира. Після навчання Віталій працював майстром із виготовлення меблів. У громаді його згадують як доброго, щирого й життєрадісного чоловіка, який умів підтримати словом і ніколи не залишався осторонь чужої біди. Найбільшою цінністю для нього була родина. У 2014 році Віталій зустрів Тетяну, яка стала його дружиною. Її сина він прийняв як рідного, а згодом у подружжя народилася донечка. Рідні розповідають, що Віталій надзвичайно любив дітей, мріяв бачити, як росте донька, і найбільше цінував час, проведений із родиною. 1 грудня 2022 року Віталій Коробчинський добровільно долучився до Збройних сил України. Він служив у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади та виконував бойові завдання на Донецькому й Луганському напрямках. Воїн неодноразово зазнавав поранень, однак після лікування повертався до служби. У 2025 році Віталій здобув кваліфікацію командира відділення, а також пройшов навчання для інструкторського складу з військової топографії. Отримані знання він передавав іншим військовослужбовцям. Згодом Захисника перевели до 71-ї окремої аеромобільної бригади. У званні молодшого сержанта він служив старшим водієм-електриком групи бойових машин аеромобільного підрозділу. За особисту мужність, незламність і самовідданість у 2024 році Віталія Коробчинського нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий Хрест». 25 липня 2026 року військовослужбовець загинув під час бою поблизу міста Добропілля Донецької області, залишаючись вірним присязі та виконуючи завдання із захисту територіальної цілісності України. У Захисника залишилися дружина, діти, мати, рідні, друзі та бойові побратими. Воїн похований на кладовищі с. Іванків Оліївської громади 3 серпня 2026 року. Світла пам’ять, вічна шана і слава Захиснику України.09:11:00 07.08.2026
Ковальчук Іван Миколайович (22.01.1988 – 01.07.2026)
22 січня 1988 року в родині Надії та Миколи Ковальчуків народився син Іван. Його дитинство пройшло у селі Березина, а в селі Гадзинка він здобув неповну середню освіту. Змалку він був працьовитим, чесним і щирим, умів поважати людей і цінував людську працю. У мирному житті Іван працював у лісовому господарстві. Він любив свою справу, не цурався важкої роботи, сумлінно виконував свої обов'язки. Його знали як відповідального, доброзичливого і справедливого чоловіка, який завжди був готовий прийти на допомогу. Для своєї мами він був люблячим і турботливим сином, для рідних — надійною опорою, доброю людиною, яка завжди знаходила слова підтримки та вселяла віру в краще. Коли Україна потребувала своїх синів, Іван не залишився осторонь. 28 січня 2026 року він став до лав Збройних Сил України та проходив службу у складі 8-ї аеромобільної роти військової частини А4056. Він із честю та гідністю виконував свій військовий обов'язок, залишаючись вірним присязі, своєму народові та Батьківщині. 1 липня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Юнаківки Сумського району Сумської області Іван Ковальчук героїчно загинув, віддавши найдорожче — своє життя — за мир в Україні. Кажуть, людина живе доти, доки живе пам'ять про неї. Пам'ять про Івана житиме не лише в серцях його рідних. Вона житиме у нашій громаді, у спогадах односельців, у серцях побратимів, у вдячності кожного українця, який знає, якою дорогою ціною виборюється свобода. Наш святий обов'язок — берегти пам'ять про Івана Ковальчука, підтримувати його родину, бути гідними його жертовності. Бо Герої не вмирають, доки живе пам'ять про них, доки майорить український прапор, доки лунає українське слово, доки є люди, готові боронити свою державу. Низько схиляємо голови перед його світлою пам'яттю. Вічна слава Івану Ковальчуку. Слава Україні!16:07:55 27.07.2026
Ковальчук Сергій Олександрович (15.08.1996 – 06.07.2026)
Ковальчук Сергій Олександрович народився в місті Житомирі 15 серпня 1996 року. Його батьками були Олександр Миколайович Ковальчук та Лариса Володимирівна Швець. Велику роль в житті відіграла бабуся Людмила Володимирівна. Мав молодшого брата Володимира, брата Романа та двоюрідну сестру Тетяну. Дитинство Сергія пройшло в Житомирі, де він із малих років відвідував дитячий садок № 5 на Крошні. Згодом пішов до першого класу Житомирської загальноосвітньої школи № 28. Після 3-го класу Сергій деякий час навчався у школі № 4 міста Радомишль, проте невдовзі повернувся до рідної Житомирської школи. У шкільні роки Сергій вирізнявся завзятістю, активністю та надзвичайною цілеспрямованістю. Після здобуття середньої освіти Сергій вступив до Професійно-технічного училища № 5, де опанував спеціальність «Електрогазозварник 6-го розряду». Прагнучи розвиватися далі, він продовжив навчання у Житомирському державному технологічному університеті. Паралельно з навчанням Сергій серйозно займався спортом, зокрема хортингом (українським національним видом бойових мистецтв). У цьому спорті він досяг значних успіхів та ділився своїм досвідом - викладав єдиноборства для учнів молодших класів у Житомирській школі № 33. Сергій був працьовитою людиною, яка ніколи не боялася труднощів. Тривалий час він працював барменом — роботою, яку щиро любив за можливість спілкуватися з людьми та реалізовуватись. Серед його найбільших захоплень була риболовля. Близькі згадують випадок, який чудово ілюструє його доброту: одного разу на риболовлі Сергій разом із другом випадково впіймали дику качку. Вони навіть не замислювалися над тим, щоб зашкодити птахові, а одразу ж обережно звільнили та відпустили його на волю. У Сергія було непросте, але сповнене любові особисте життя. Від попередніх шлюбів він мав двох чарівних донечок — Софійку та Аню, яких безмежно любив і якими завжди пишався. Він часто телефонува і говорив про них, що вони його гордість. У 2021 році 23 серпня доля звела Сергія з Анною Талько. Це кохання стало головним у його житті. Вони мріяли про довге й щасливе майбутнє, будували плани, але в їхні долі втрутилася повномасштабна війна. Попри всі труднощі, 23 грудня 2023 року в місті Вишгород Сергій та Анна офіційно побралися. Через військову службу чоловіка закохані часто перебували у розлуці, проте Сергій повсякчас намагався компенсувати свою відсутність: щодня телефонував, писав зворушливі повідомлення та надсилав подарунки. Він надзвичайно сильно кохав дружину та щиро полюбив її сина Олександра, якого вважав своєю третьою дитиною. З перших днів повномасштабного вторгнення у 2022 році Сергій став волонтером, допомагаючи в найнебезпечніших точках. Зі спогадів учасника волонтерського напрямку: «У 2022 році Сергій зʼявився невідомо звідки, ми не були знайомі з ним до початку повномасштабного вторгнення. Тоді для мене було надважливо, щоб до нас доєднувалися всі, хто був готовий ризикувати і робити все заради евакуації дітей з лікарень та людей з окупованих міст. Сергію була неважлива кількість ризиків, він просто сказав, що піде до кінця. Так і сталося. Він пройшов на старому «Течіку» тисячі кілометрів, поки ми вивозили людей, доставляли ліки та їжу. Коли під Топчіївкою нашу колону обстріляли, він не втік і не кинув нас — а це був лише наш перший рейс у 2022 році. Так він і залишився підписаним у наших телефонах — «Течік». Коли російські війська відійшли з Чернігівської області, він за кілька місяців підписав контракт і пішов на фронт. Навіть під час відпусток він прагнув бути корисним. Пам'ятаю, як два роки тому він приїхав до нас у Львів у відпустку і подарував собачку нашій підопічній дівчинці, про яку вона так мріяла. Тепер ця дитина вже здорова і вдома з рідними...» Після активного волонтерства Сергій прийняв тверде рішення приєднатися до лав захисників України та підписав контракт із Національною гвардією України в роту Розвідку спеціального призначення 1-ї бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка, на посаду водія. Згодом він був переведений на посаду водія-електрика 2-ї радіолокаційної станції радіолокаційного взводу батареї управління та артилерійської розвідки військової частини 3027 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій» НГУ. Поміж побратимів Сергій отримав позивний «Талісман». Командир підрозділу згадує про Сергія з глибокою повагою: «У нашому підрозділі Сергій проходив службу на посаді водія. Свою роботу він завжди виконував на всі 100%. Мені назавжди закарбувався в пам'яті один його вислів: "Якщо я хлопців завіз на точку, то я їх і заберу!". Принциповий, відповідальний, він ніколи і нічого не боявся — ось це все про нього. Як командир, я хотів просувати його на підвищення, адже він повністю заслуговував на це своєю роботою та ставленням до справи. Особисто для мене ця втрата є надзвичайно болючою. Ми постійно спілкувалися. Були моменти, коли я навіть відмовляв його від деяких виїздів, адже його рвення йти у найнебезпечніші місця мене насторожувало. До того ж Сергій мав уже не одне поранення, тому я дуже за нього переживав. Але "Талісман" дійсно був безстрашним». 6 липня 2026 року (орієнтовно о 03:30), під час виконання бойового завдання з обслуговування комплексу АЗК «BARAK-2», Сергій рухався на автомобілі в районі населеного пункту Весна ,Покровського району ,Донецької області. Внаслідок підступного ворожого удару FPV-дроном Сергій Ковальчук отримав поранення, несумісні з життям. Сергій залишив по собі дуже багато світла, добра та теплих спогадів. Усі родичі, дружина, діти та друзі завжди пам'ятатимуть його посмішку, мужність та велике серце. Світла пам'ять про Сергія житиме в історії нашої громади та нашої держави. Вічна пам'ять і слава Герою!15:59:31 27.07.2026
Гончаренко Олег Михайлович (10.04.1975 – 19.02.2024)
Гончаренко Олег Михайлович народився 10 квітня 1975 року в селі Великі Кошарища. Його дитинство та юність минули у рідному селі. З 1982 по 1990 роки він навчався у місцевій школі. У 1990 році вступив до Житомирського середнього професійно-технічного училища № 6, де здобув фах електрогазозварника. Після закінчення навчання Олег Михайлович був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села та працював разом із батьком у будівельній бригаді. Згодом працював охоронником в ТОВ «Стар Сек'юрити», де зарекомендував себе відповідальним, сумлінним і надійним працівником. Був працьовитою, чесною, щирою та доброю людиною. За свою порядність, готовність допомогти та сумлінне ставлення до праці користувався заслуженою повагою серед усіх, хто його знав. Після повномасштабного вторгнення Олег Михайлович став до лав Збройних Сил України. Він проходив військову службу стрільцем-санітаром 2 взводу охорони роти охорони батальйону матеріального забезпечення військової частини А 4638. Разом із побратимами стояв на захисті українського народу, виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку. Тривалий час Олег Михайлович вважався зниклим безвісти. Його рідні жили надією, чекали на звістку, вірили, що він повернеться додому. Разом із ними чекала і вся громада. Та, на жаль, надію змінила гірка правда. Стало відомо, що 19 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки на Донеччині Олег Михайлович загинув, до кінця залишаючись вірним військовій присязі та своєму обов’язку перед Батьківщиною. 15 червня 2026 року Гончаренко Олег Михайлович похований на кладовищі села Великі Кошарища. Він віддав своє життя за Україну, за мирне майбутнє кожного з нас. Його подвиг назавжди залишиться у пам’яті земляків, а його ім’я буде вписане в історію нашої громади серед тих, хто став на захист рідної землі у найтяжчий для країни час. Вічна пам’ять і слава Олегу Михайловичу Гончаренку. Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в серці України.15:54:37 27.07.2026
Маслюківський Михайло Володимирович (22.11.1986 – 13.03.2023 року)
Маслюківський Михайло Володимирович народився 22 листопада 1986 року в місті Житомирі. Його життя від самого початку було сповнене важких випробувань. У п’ятимісячному віці він трагічно втратив матір і залишився без материнського тепла та ласки. Його виховала бабуся, яка стала для нього найдорожчою людиною, подарувала любов, підтримку і допомогла вирости гідною людиною. Михайло пройшов непростий життєвий шлях. Та попри всі випробування він зберіг у собі найцінніше – добре серце. У пам’яті рідних та друзів він назавжди залишиться щирою, світлою та беззлобною людиною, яка не тримала зла на інших і завжди ставилася до людей з добром. Особливе місце в його серці займала донечка Соломія. Життя складалося по-різному, але він щиро любив свою дитину і своїх близьких, і ця любов назавжди залишиться частиною пам’яті про нього. У серпні 2022 року Михайло, як справжній патріот, став до лав захисників, щоб боронити свою землю, свою родину та майбутнє своєї донечки. 12 березня 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Червонопопівка Луганської області, він зник безвісти. Ми схиляємо голови перед його мужністю і жертовністю. Дякуємо за те, що він віддав найдорожче за свободу України. Війна не повернула захисника до рідної оселі, та рідна земля прийняла свого сина з честю і шаною. На кладовищі села Кмитів вже спочивають мати та бабуся Михайла. І він символічно повернувся до них, щоб знайти вічний спокій поруч з тими, кого він любив і кого так рано втратив. Нехай їхні душі зустрінуться у Божому Царстві, а тут, на рідній землі, залишиться місце пам’яті, куди приходитимуть його донечка, рідні, друзі та всі, хто зберігатиме світлий спомин про Героя. Світла пам’ять про Маслюківського Михайла Володимировича житиме у серцях його близьких, у серці донечки Соломії, у пам’яті нашої громади та всього українського народу. Вічна пам’ять! Вічна слава Герою! Слава Україні!15:51:32 27.07.2026
Шахрай Микола Миколайович (17.10.1981 – 13.08.2025)
Шахрай Микола Миколайович народився 17 жовтня 1981 року в селі Левків Житомирського району. Саме тут пройшли його дитячі роки, тут він зробив свої перші кроки в житті та здобув перші знання. У 1987 році Микола пішов до першого класу Левківської загальноосвітньої школи. Після її закінчення вступив до Житомирського державного агроекологічного університету, де здобув вищу освіту за спеціальністю «Зооінженер». У 2003 році був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України. Після її завершення продовжив служіння державі, вступивши до школи міліції міста Житомира. Згодом працював у районному відділі поліції на посаді інспектора, маючи офіцерське звання капітана. Сумлінність, відповідальність і почуття справедливості стали невід’ємними рисами його характеру. Після завершення служби певний час працював за кордоном. Проте, коли Україна потребувала своїх захисників, не залишився осторонь. У травні 2022 року Микола Миколайович добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив зв’язківцем у військовій частині А4007, виконуючи бойові завдання на найгарячіших ділянках фронту — Авдіївському та Покровському напрямках. Свої обов’язки виконував мужньо, чесно та самовіддано. Через погіршення стану здоров’я був змушений залишити військову службу. На жаль, 13 серпня 2025 року, перебуваючи на лікуванні, серце Захисника зупинилося. У скорботі залишилися найдорожчі люди — мама Галина Василівна, брат Олег, сестра Лілія та цивільна дружина. Микола Миколайович назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав, як чесна, добра, відповідальна людина, справжній патріот і мужній воїн. До останнього він залишався вірним військовій присязі, своєму народові, родині та Україні. Світла пам’ять про Миколу Миколайовича житиме в наших серцях. Його життя стало прикладом відданості, честі та любові до Батьківщини.15:36:06 27.07.2026
