ВОЇНИ ГЛИБОЧИЦЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ, ЗАХИЩАЮЧИ ВОЛЮ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Ущапівський Володимир Олександрович (04.10.1993-07.08.2024)

16:08:57 23.04.2026

Бондарчук Олександр Олександрович (20.04.1989 – 15.01.2026)

15:03:34 20.03.2026

Дорош Олександр Миколайович (29.12.1986 - 10.08.2023)

15:01:15 20.03.2026

Воротинцев Максим Сергійович (21.07.1996 - 14.09.2025)

15:00:20 20.03.2026

Осецький Руслан Анатолійович (16.06.1980 – 06.08.2025)

14:47:34 20.03.2026

Антонюк Володимир Олегович (21.04.1989 - 13.09.2023)

14:05:48 20.03.2026

Верпека Микола Миколайович (15.12.1981 – 08.03.2026)

Верпека Микола Миколайович народився 15 грудня 1981 року в місті Житомирі. Навчався у Житомирському ліцеї № 28, де здобув середню освіту. Після закінчення школи вступив до 5-го професійного училища, де опанував професію зварювальника. Він був простою, щирою і працьовитою людиною — людиною, яка вміла працювати, дружити, підтримувати і любити свою родину. Ще з дитинства Микола мріяв стати військовим і захищати свою Батьківщину. І коли настав час — він без вагань став на її захист. 16 лютого 2025 року Миколу Миколайовича було призвано на військову службу. Службу він проходив у 2-й механізованій роті 1-го механізованого батальйону військової частини А5002. Він чесно і мужньо виконував свій військовий обов’язок, проявляючи стійкість, відвагу і безмежну відданість Україні. Але перш за все Микола Миколайович був люблячим чоловіком і батьком. Він був справжньою опорою для своєї великої родини. У нього залишилися дружина і восьмеро дітей — п’ять доньок і троє синів. Для них він був прикладом сили, доброти і справжньої батьківської любові. Біль цієї родини важко навіть уявити. Адже дев’ять місяців тому родину спіткало ще одне страшне горе — загинув його найстарший син Володимир, який також віддав своє життя, захищаючи Україну. Батько і син стали в один стрій заради свободи нашої держави. 8 березня 2026 року, перебуваючи на лікуванні, серце воїна зупинилося… Ми дякуємо Миколі Миколайовичу за його мужність, за його відданість, за його жертовність. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться у серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав. Він запам’ятається нам щирою людиною, веселим і надійним товаришем, сміливим і безстрашним воїном. Вічна пам’ять Герою.   Вічна шана і вдячність.   Герої не вмирають.

15:57:09 18.03.2026

Пилипчак Максим Михайлович (03.04.1992 – 07.09.2025)

Пилипчак Максим Михайлович народився 3 квітня 1992 року в селі Пилипи-Борівські Томашпільського району на Вінниччині. Тут пройшли його дитинство і юність. У 1999 році він пішов до першого класу місцевої школи. Після її закінчення здобував професію зварювальника в Комаргородському вищому професійному училищі. Як справжній чоловік, Максим відслужив строкову службу в Криму, а згодом повернувся до рідного села. У 2014 році, з початком російської агресії, він добровільно став на захист Батьківщини. З 2014 по 2016 рік — ніс службу в зоні проведення Антитерористичної операції на Донеччині та Луганщині у складі 54-ї військової частини. Після звільнення з лав Збройних Сил України у 2016 році переїхав до Києва. Там розпочав нове життя — зустрів кохану, Яніну Вікторівну, з якою одружився у 2019 році. Разом вони виховували донечку Софійку. Максим був турботливим чоловіком і люблячим батьком, хорошим сином, братом і другом. Та коли у 2022 році росія почала повномасштабну війну, Максим знову став на захист України. Як командир третього розвідувального відділення 2-го взводу 2-ї розвідувальної роти військової частини А2076, він з честю виконував бойові завдання. 7 вересня 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Середнє Краматорського району Донецької області, Максим Михайлович загинув смертю хоробрих. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, своїй родині та Україні. Пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав — як про мужнього воїна, дбайливого чоловіка, чудового батька, вірного друга та надійного побратима. Максим Михайлович — Герой. Імена таких, як він, навіки вписані в історію нашої боротьби. Вічна йому пам’ять і слава. Слава Україні!

15:52:42 18.03.2026

Кондратюк Сергій Анатолійович (26.03.1972 - 10.04.2024)

17:36:10 23.02.2026

Гончарук Анатолій Миколайович (11.10.1971 – 28.11.2025)

Гончарук Анатолій Миколайович народився 11 жовтня 1971 року в селі Студениця. Він виріс на цій землі, серед цих людей, закінчив Студеницьку школу, а згодом здобув освіту інженера-механіка в Житомирському Національному аграрному університеті. Ще під час навчання пройшов військову підготовку і став офіцером запасу — рішення, яке пізніше визначить його долю та покликання служити державі. Після здобуття освіти Анатолій працював у слідчому відділі Житомирської міліції, згодом — механіком в «Укрпошті», а пізніше — на підприємствах рідної Студениці.  Він ніколи не цурався роботи, завжди був там, де мав бути, де міг принести користь. У 1996 році в нього народилася донька Анастасія. З 2005 року він створив нову родину разом з Оленою Миколаївною, виховуючи разом із нею сина Володимира. Це була дружна, тепла сім’я, у якій він знаходив силу й підтримку. Коли у 2014 році прийшла біда на нашу землю, Анатолій не вагався. Він був мобілізований до лав Збройних Сил України і протягом 2014–2015 років брав участь у бойових діях в зоні АТО. За свою службу був нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».  Після повернення додому він знову працював, жив звичайним життям, але завжди залишався готовим стати до захисту держави. У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, Анатолій Миколайович знову став до строю. Він служив на сході України, був помічником начальника бронетанкової служби, очолював службу озброєння та військової техніки спеціальних військ. З початку 2025 року — заступник командира ремонтної роти з психологічної підтримки особового складу. Він не просто служив — він був опорою для своїх побратимів, підтримував, допомагав, підставляв плече. Навіть після поранення у вересні 2025 року він, пройшовши лікування та реабілітацію, знову повернувся на службу. Бо такою була його натура — відповідальність, вірність і обов’язок були для нього не лише словами. 28 листопада 2025 року, під час переміщення до нового місця служби, серце Анатолія Миколайовича зупинилося. Зупинилося серце воїна, який віддав свої сили, своє здоров’я, свою душу служінню Україні. 8 грудня 2025 року Анатолій Гончарук похований на кладовищі села Студениця. Він був людиною честі. Людиною, яка не ховалася за чужими спинами. Людиною, яка до кінця виконувала свій обов’язок. Його ім’я залишиться на нашій землі, у шкільних спогадах, у серцях односельців, у тихій молитві його побратимів. Вічна пам’ять нашому землякові. Вічна шана Захиснику України. Хай Господь прийме його душу, а рідним дарує сили пережити цю втрату. Герої не вмирають!

10:12:32 14.01.2026