Остання дорога Героя
Сьогодні Глибочицька громада знову схилила голову в глибокій жалобі. Ми порощалися з нашим земляком, захисником України, старшим лейтенантом Гончаруком Анатолієм Миколайовичем — людиною, яку знали як доброго товариша, відповідального працівника, люблячого батька й справжнього патріота.
Анатолій Миколайович народився 11 жовтня 1971 року в селі Студениця. Він виріс на цій землі, серед наших людей, закінчив Студеницьку школу, а згодом здобув освіту інженера-механіка в Національному аграрному університеті. Ще під час навчання пройшов військову підготовку і став офіцером запасу — рішення, яке пізніше визначить його долю та покликання служити державі.
Після здобуття освіти Анатолій працював у слідчому відділі Житомирської міліції, згодом — механіком в «Укрпошті», а пізніше — на підприємствах рідної Студениці. Він ніколи не цурався роботи, завжди був там, де мав бути, де міг принести користь.
У 1996 році в нього народилася донька Анастасія. З 2005 року він створив нову родину разом з Оленою Миколаївною, виховуючи разом із нею сина Володимира. Це була дружна, тепла сім’я, у якій він знаходив силу й підтримку.
Коли у 2014 році прийшла біда на нашу землю, Анатолій не вагався. Він був мобілізований до лав Збройних Сил України і протягом 2014–2015 років брав участь у бойових діях в зоні АТО. За свою службу був нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Після повернення додому він знову працював, жив звичайним життям, але завжди залишався готовим знову стати до захисту держави.
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, Анатолій Миколайович знову став до строю. Він служив на сході України, був помічником начальника бронетанкової служби, очолював службу озброєння та військової техніки спеціальних військ. З початку 2025 року — заступник командира ремонтної роти з психологічної підтримки особового складу. Він не просто служив — він був опорою для своїх побратимів, підтримував, допомагав, підставляв плече.
Навіть після поранення у вересні 2025 року він, пройшовши лікування та реабілітацію, знову повернувся на службу. Бо такою була його натура — відповідальність, вірність і обов’язок були для нього не лише словами.
28 листопада 2025 року, під час переміщення до нового місця служби, серце Анатолія Миколайовича зупинилося. Зупинилося серце воїна, який віддав свої сили, своє здоров’я, свою душу служінню Україні.
Дорогі рідні… Немає таких слів, які б могли зняти ваш біль. Але знайте: ваш чоловік, батько, брат і син назавжди залишиться в пам’яті нашої громади. Він був людиною честі. Людиною, яка не ховалася за чужими спинами. Людиною, яка до кінця виконувала свій обов’язок.
Ми сьогодні прощаємося з Анатолієм Гончаруком як із Героєм. Його ім’я залишиться на нашій землі, у шкільних спогадах, у серцях односельців, у тихій молитві його побратимів.
Вічна пам’ять нашому землякові.
Вічна шана Захиснику України.
Хай Господь прийме його душу, а рідним дарує сили пережити цю втрату.
Герої не вмирають.
